Наукові обґрунтування гомеопатичного методу лікування

Бєльовська Р.Г., Радомська Н.А.

Терапія гомеопатією викликає пильний інтерес з боку фахівців різних галузей знань. Наприкінці минулого століття розпочався новий етап популярності цього методу лікування, і кількість прихильників гомеопатії з кожним днем зростає. Розчарувавшись у можливостях панівної медицини, люди звертаються до гомеопатів. З іншого боку, з боку деяких представників академічної медицини спостерігається необґрунтовано скептичне ставлення до гомеопатії загалом і до ефективності гомеопатичного лікування окремих пацієнтів (або окремих нозологій) зокрема, що не дивно в сучасних умовах повсюдної конкуренції. Для мирного співіснування різних лікарських практик і методів, основною метою яких є зцілення людини, необхідні докази ефективності гомеопатичної терапії. І такі докази існують.

Понад двохсотрічний досвід лікування гомеопатичними методами, чітко обґрунтовані закони і правила та, як результат, успішне лікування найважчих захворювань. Два століття тому лікарі, як правило, призначали кровопускання, клізми та блювотні засоби від усіх хвороб, застосовували ртуть і прикладали шпанських мушок, щоб людина страждала від тяжких наривів на шкірі і таким чином «забувала» про свої хвороби. А гомеопати лікували пацієнтів. Важко переоцінити роль гомеопатії у боротьбі з європейськими пандеміями холери, що охопили континент у першій половині XIX століття, коли панівна медицина не мала жодних засобів для їх лікування. Хіба це не підтвердження ефективності гомеопатичного лікування? Однак сьогодні необхідні наукові обґрунтування гомеопатії.

Основою доказів у науці є відтворюваність отриманих ефектів і статистична достовірність результатів експериментів. Для підтвердження експериментальних даних застосовують порівняльну статистику, абсолютні та відносні статистичні величини, а також метааналіз, який об’єднує результати кількох досліджень. Порівняльна статистика під час досліджень на тваринах дозволяє зробити висновок про ефективність або неефективність лікування досліджуваним препаратом. Кролів, щурів або мишей поділяють на групи: контрольну та дослідну. Контрольній групі нічого не дають або дають «пустишку» — воду, фізіологічний розчин чи інший нейтральний препарат, який називають плацебо. Дослідна група отримує універсальний препарат від певної хвороби. Через певний час порівнюють результати лікування двох груп за визначеними параметрами.

Щоб підтвердити результати експериментів і отримати найбільш достовірні дані щодо ефективності лікарських засобів, необхідні клінічні дослідження на людях. Такі дослідження зазвичай проводять на добровольцях. Достовірні результати отримують під час проведення паралельних, перехресних, плацебо-контрольованих, проспективних, рандомізованих, ретроспективних (частіше когортних), міжнародних та інших досліджень.

Під час випробування лікарських засобів на добровольцях однією з головних проблем академічної медицини є феномен плацебо-ефекту — фізіологічна або психологічна зміна стану людини після прийому препарату-«пустишки». У гомеопатичних дослідженнях, окрім проблеми плацебо-ефекту, надзвичайно складно розділити людей на групи, оскільки кожному пацієнтові необхідно індивідуально підібраний препарат у певній дозі. Наприклад, у трьох пацієнтів із отитом це можуть бути три різні препарати, призначені у різних дозах і з різною частотою прийому. Гомеопатична терапія — це мистецтво індивідуалізації, що потребує персонального підходу до кожного пацієнта і високого професіоналізму лікаря. Тобто лікування гомеопатичним методом важко стандартизувати.

Крім того, очевидно, що гомеопатія не є терапією «речовиною» на відміну від академічної фармакотерапії. Гомеопатичні препарати під час приготування можуть у кінцевій формі майже не містити молекул вихідної речовини. Це також є причиною скептицизму з боку академічної медицини, яка порівнює гомеопатію з плацебо. Однак механізм дії гомеопатичних препаратів — за участю легких ізотопів, клатратів, позитронію чи інших інформаційних механізмів — є темою окремих досліджень.

Наукові обґрунтування гомеопатичного лікування почали з’являтися з середини ХХ століття. У 1959 році доктор Зелігер Х. провів дослідження застосування гомеопатичного препарату Спігелон для лікування головного болю. Було проаналізовано 34 випадки лікування різних типів головного болю: мігрені, головного болю у школярів, болю на фоні інфекцій, неправильного харчування, передменструального синдрому, болю при порушенні постави, остеохондрозі та інших. Окрім знеболювального ефекту, препарат позитивно впливав на супутні симптоми: покращував пам’ять, сон, настрій, зменшував серцебиття та ревматичні болі. Побічних ефектів не зафіксовано.

Для доведення ефективності гомеопатії багато дослідників застосовують метод подвійного сліпого контролю, коли ні лікар, ні пацієнт не знають, чи застосовується препарат або плацебо. Такі дослідження дозволяють максимально точно оцінити результат лікування.

Подібні дослідження опубліковані у відомих медичних журналах, зокрема The Lancet, British Medical Journal та British Journal of Clinical Pharmacology. У дослідженні Рейлі (1986) показано, що лікування гомеопатичними препаратами при сінній лихоманці було ефективнішим за плацебо. У дослідженні брали участь 144 пацієнти, у яких спостерігалося значне зменшення симптомів та зниження потреби в антигістамінних препаратах.

У 1994 році Рейлі опублікував результати дослідження алергічної астми. Пацієнти були розділені на дві групи: одна отримувала гомеопатичну імунотерапію, інша — плацебо. У першій групі відзначалося значне покращення дихальної функції та зменшення симптомів.

Інші дослідження показали позитивні результати лікування ревматоїдного артриту, грипоподібних станів та фіброміалгії. Метааналіз 107 клінічних досліджень показав, що у 81 випадку гомеопатичне лікування дало позитивні результати.

У 2008 році на конгресі Міжнародної ліги гомеопатичної медицини були представлені дослідження професора Клаудії Вітт щодо лікування атопічного дерматиту у дітей. У дослідженні брали участь 225 дітей протягом двох років. У більшості пацієнтів спостерігалося значне покращення стану здоров’я, а понад 30% дітей повністю одужали.

Також було проведено велике дослідження результатів гомеопатичного лікування у 103 клініках Німеччини та Швейцарії. У дослідженні взяли участь понад 3700 пацієнтів. Через кілька років після лікування симптоми захворювань у дорослих зменшилися більш ніж удвічі, а у дітей — утричі, що супроводжувалося покращенням якості життя.

Дослідження проводяться і в інших галузях, зокрема у ветеринарії. Було показано противірусний ефект деяких гомеопатичних препаратів у тварин.

Сучасні дослідження із застосуванням електронної мікроскопії та спектроскопії також показали наявність наночастинок вихідних речовин у гомеопатичних препаратах навіть після багаторазових розведень.

Гомеопатія широко застосовується у багатьох країнах світу — Німеччині, Франції, Італії, Великій Британії, Індії та країнах Південної Америки. У Німеччині понад половина населення використовує гомеопатичні препарати. Королівська родина Великої Британії також користується послугами лікарів-гомеопатів.

Безпечність та ефективність — основні переваги гомеопатичного методу лікування. Він передбачає індивідуальний підхід до кожного пацієнта, може застосовуватися у вагітних жінок, немовлят, ослаблених пацієнтів та людей, які погано переносять традиційні ліки. Гомеопатична терапія має таке ж право на існування, як і інші медичні методи, а кожен пацієнт має право сам обирати спосіб лікування.

Медичний гомеопатичний
«Центр здоров’я та реабілітації»
www.homeopatica.ru/naucshnye_obosnovaniya_gomeopatii.shtml